Було то давно, дуже давно. Ще сього світу й не було. Лиш бог небесний носився на своєму троні над великим морем. Йому служили всі ангели, а межи ними найславніший був Луцифер.

Сталося раз, що бог небесний на троні мало заснув. Луцнфер подумав собі: «Вержу я бога в море й сам собі сяду на небесний трон».

Подумав і почав тихенько тручати бога з трону. Але чудо чудес: бог не впав із трону, а з ним сунувся й трон; куди сунувся, то під ним зробилася тверда земля, яка плавала морем і не дала богові впасти у воду...

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими тра­вами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми бука­ми і яворами, берестами й тополями, долиною текли потіч­ки та річки, багаті на пстругів та іншу дрібну й велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймення Силун.

Коли йшов Силун, від його покроку земля здригалася.

Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах.

Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваний на груночку, висипаному людськими ру­ками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблу­дитися. А в помешканні — добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у сріберному кріслі...