Мавка взяла його за руку й вела на вершину. І полем, і лісом, і знову полем. Коли вже були біля самої вершини го­ри, перед вівчарем пропливла завіса туману. Він нічого не бачив — ні дівчини, ні поля, не відчував запаху зілля, яке росло довкола. Тільки розумів, що його хтось веде, трима­ючи за руку.

Близниця — гора, на південний захід від Ясіня.

Вершина її — широка полонина. Влітку тут пасеться ху­доба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.

Навпроти Близниці — гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають...

Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала обох.

Одного разу вона їм сказала, що одружиться з тим, хто принесе їй з гір шовкову косицю — едельвейса...

Жив собі в Рахові бідний чоловік. Була в нього одна єдина дочка Оленка. Така красуня, що хлопці з неї очей не зводили. Та їй приглянувся вже Олекса, вівчар, і на інших вона не звертала уваги.

Прийшла осінь, і Олекса засватав Оленку. А через тиж­день, у четвер, святкували весілля. І вино було. І гудаки файно грали. Люди танцювали, аж земля дрижала. А Олен­ка у вінку була файна, як пава...

Видиш оту смерічку? Така була і Марічка — файна і ве­села.

Полюбила вона вівчаря Олексу, що пас вівці на Говерлі. І Олекса любив її щиро.

З полонини Олекса в село не спускався, бо не міг вівці залишити. Та кожного дня говорив із Марічкою. Ще сонце не сходить, а Олекса бере трембіту і проговорює:

Ой Марічко, біла чічко,

Буду тя любити,

Доки буде сонце гріти,

А місяць світити.

Слухала Марічка голос трембіти, радувалася й чекала

осені.

Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вер­шину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней — для себе і для харчів та спорядження — і рушили в дорогу.

То було якраз серед літа...

Над Раховом височить гора Плечі.

Її, мабуть, тому так називають, що на вершину все вино­сять на плечах. Навіть кінь туди не вийде — гора дуже крута.

А може, тому така назва, що подібна на людські плечі.

Вона не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — квіти й квіти...

Жили в Ясіню два брати — Іван та Василь. Іван гордо­витий, але зате і здібний, і до роботи беручкий. Дуже хотіла мати, аби й Василь таким був. Пішла просити помочі до во­рожки. Дала ворожка якогось зілля і сказала...

Колись жив на світі чоловік із двома серцями.

Одного літнього дня він з дружиною працював біля сіна. Жінка на копиці притоптує, а він подає вилами сіно на копи­цю. Копицю вже кінчали, він каже до жінки:

—   Ти почекай на копиці, а я піду водиці поп'ю.

Пішов чоловік, а замість нього з чагарника

Жили собі в нашому сусідньому селі два кумове. Усе ра­зом ходили, допомагали при біді один другому.

Одного дня пішли сушити сіно на поле. Була дуже файна хвиля, так що сіно добре підсихало.

Раз один кум каже другому, що він іде додому, бо має якусь пильну роботу. Другий кум відпустив його, але нака­зав скоро вернутися, бо може бути дощ та змочить сіно.

Той пообіцяв та й пішов собі.

Але тут почало страшно блискати і гриміти, як би тяж­кими гарматами бити. Страшні хмари спустилися аж до землі, але такі чорні, як вуглик. Кум почав звиватися коло сіна, а напарника з дому...