У праці "Про гуцулів” С.Витвицький писав, що вони мали  чимало різних звичаїв як суто родинного характеру, так і громадського. Вони значно різняться від звичаїв інших частин України. Давнє прислів’я "Що край, то обичай” гуцули вживали на свій манер: "Що грунь, то инча встанова” чи "Хата инча, гадка инча”.

Урочистість, звана полонинським ходом, поширена поміж усіх гуцулів, що не характерно для інших частин України. Мешканці Східних Карпат навесні, як правило  у середині червня, зі своєю худобою вибиралися на полонину, де перебували там аж три і більше місяців. Свято проводів розпочиналося тоді, як на схилах Чорногори розставав сніг  і починала зеленіти трава. Звичайно це було перед Зеленими святами (Русаліями). Тривало ж воно 8-10 днів. Тоді на Гуцульщині була велика радість. Зранку і до пізньої ночі над горами чулися веселі  голоси трембіт. Цей інструмент , обплетений корою, ширина якої – до півтора сажня, потребує досить сильних грудей. Особливо, при виконанні сумних тонів,  подібних чимось до голосу бойової труби. На грунях цими звуками вівчарі підганяли своїх овець. Коли ж наближався подібний їм, здіймали стрілянину, а потім, подаючи один одному правицю (руку), цілувалися, незважаючи на стан і вік.  Жінки стояли дещо оддалік. Багаті гостилися вином або міцною горілкою з встановленого на коні барилка. Попередньо домовившись, де і хто, на якій полонині має злучити худобу, до  гурту збирали від 200 до 400 дійних овець, не рахуючи рогатої худоби, коней та свиней. Число ж останніх залежало від обширу самої полонини. Дорогою до призначеного місця вівчарі безперестанно грали в трембіту і стріляли, а прибувши до стаї, обирали собі керівника (ватага, газду, господаря) і тертям запалювали ватру (живий вогонь), яку підтримували ціле літо. Коли приходив час розмірювати надій овець, вівчарі, б’ючись об заклад, стріляли по цілях. Часто стріляли на лету стерв’ятників чи орлів.

Спостерігаючи за летом орла, ворожили. Коли орел кружляв над стаєю, то це було злим знаком. Дивлячись у небо, один з гуцулів тоді промовляв: "Варе легіню, будем лихо гостити”. По закінченню виборів ватага пекли найжирнішого барана, готували кулешу на сметані (балмош, бануш), гостилися і розходилися потім додому. На полонині лишалися лише потрібна кількість чоловіків.

Пастухи вночі  при стаях палили вогнища, аби відлякувати від стада ведмедів чи вовків. Всередині шопи чи колиби безперестанно теж палили вогонь; може, то залишок поганства (язичництва).

Інших особливих народних урочистостей, зв’язаних з полонинським ходом, гуцули не мали.