Невичерпне джерело вірувань особливо показують обряди.

Доказує се вже обряд народин. Ледве дитина зав’яжеться, а вже 12 судців судили їй, чи має вродитися доношена , чи недоношена, жива чи мерла. По народженню судили їй долю і призначали одну звізду; "поки та звізда світить, доки дитина жиє, як упаде, людина вмирає”. Коли помирала нехрещена дитина, літала сім літ по світі і просила хресту. Коли хто почув і охрестив, вона ставала ангелом, коли не почули, дитина ставала по сімох літах нявкою.

Коли дитина виросла і стала парубком чи дівкою, тоді починалася її любов – то з цим зв’язувалися  нові вірування. Насамперед, треба було довідатися, хто має бути суджений, а до цього вдавалися найліпше увечері на святого Андрія та на святий вечір з їх різними ворожбами. Коли ж уже зналося, треба приворожити до себе; коли милий або мила хотіли зрадити одне одного, треба не допустити до того; коли родичі повінчають проти волі, треба було знати, як нелюба або нелюбої збутися… В часі вінчання знову ціла серія вірувань, які мали на меті зробити подружжя щасливими, згідливими і заможними.

Похоронні вірування опиралися на безсмертність душі і мали на меті довести до того, щоби небіжчик заживав вічного спокою і щастя, опікувався своїм родом та не нарікав на нього і не спричиняв йому прикростей. Донедавна це був звичай межи гуцулами везти небіжчика саньми навіть влітку; тепер він вже вивівся. Збереглися довше в  повній силі "лубок” або "грушка”, забави при мерці; вони мали глубоке символічне значення. Збереглися наймані плачки та прегарні голосіння і трембітання від часу смерті аж до  зложення у гріб небіжчика.

Далеко більша частина вірувань була зв’язана з гуцульським календарем. Головні його свята – ті самі, що в кожній християнськім календарі, і гуцули святкували їх радо, звертаючи велику увагу на всі церковні поради. Се не стояло їм на перешкоді заховувати вірування, що були останками обрядів і звичаїв із передхристиянських часів. З усіх свят вибивалися на видне місце два цикли – зимовий (різдвяний) і весняний (великодній). Але про це йтиметься пізніше.

Зважаючи на низький рівень освіченості,  гуцули мали шкідливі для них або нешкідливі забобони.  

До нешкідливих забобонів можна прилічити:

Постійне вогнище на полонинській стаї – як залишок поганства (язичництва).

Кіцки (дернина з весняними жовтими квітками, в яку втикали вербові гілки) на воротах у день святого Юрія, аби не шкодила відьма.

Обкурювання худоби усіляким зіллям і дивні промовляння при тому.

Кружляння орла над полониною, як знак злої ворожби для овець.

Перебігання котом, тобто зайцем, шляху подорожньому.

Насилання нічниць на малу дитину.

Перехід дороги з порожніми коновками.

"Нині зозуля не закувала, а завила”. Навесні вперше почувши голос зозулі, рахували, скільки разів вона озветься. Якщо лише раз, то це було знаком близької смерті.

"Як віха біла на небі, – будуть люди умирати, а як червона віха, – буде велика війна”. Віха – то вогонь комети.

"Хто при шлюбі на рантух першим стане, той буде в хаті рядити”.

"Намастити брови олійом з василька (зілля), мусить тя любити”.

"Як ворон з долу закрякає, буде сварка”.

Мали гуцули і забобони, що можна овече молоко на кров замінити. Вірили також у "злі очі”, і в те, що "уроки ся вхопили” (пристріт, хвороба, викликана чиїмось лихим оком)  і т.д.

До злісних і шкідливих забобонів належали:

Підсипання порога в хаті чи худоби попелом (спузою), тобто  помішшю різних кісток і золи. Голодна худоба як злизувала такий попіл то гинула.

"Походи-но (почекай-но), враже! Ой дам я тобі космацької соли” (тобто миш’яку). 

До шкідливих забобонів належали і такі, що забороняли убивати гадину і підтримувати злочин.

"Не бий софію (гадину), бо ти умре мама рідна”.

"Не присігавйим на душу, але на камінь” (присягаючи, за поясом тримав камінь) та ін.