Гуцули завжди були  дуже вправними  лісовими робітниками. Крім лісорозробок,  у наших горах, вони на лісові роботи часто виїздили до Семигороду, Румунії, Чехії а іноді аж до Боснії.  Працюючи, зрубували дерева, корували їх і спускали з гір в долину аж до річок. Там збивали дараби та бокори і сплавляли їх річками. Давніше доходили часом аж до Галацу на Дунаї Черемошем і Прутом, а Тисою та Дунаєм  аж до Сербії.

Говорячи про спуск деревини, належить згадати про ризи. Коли дерева зрубували у таких неприступних місцях, що звідти їх не можна забрати, збивали дерев’яними чопами (для чого свердлили дерева свердлом) окремі довгі корита, що простягалися із гір  в долину і на кілька  кілометрів.. Наперед підготовляли під ризи дорогу. Прорубували ломи, розкопували горби, рівняли рови і клали кашиці або вори (кози). Потім вистелювали ризи (з дерева), які встановлювали під нахилом: то просто, то в закруги, але так, що ковбок (бервено) не здержувався на них, а летів до низу. Коли ризи готові, поливали їх водою або пускали в них воду з потоку, щоби вони були ковзкі, і пускали колоди. Вони летіли з нечуваною бистротою, а гуркіт від них розходився далеко.

Гуцули – знамениті керманичі і знали річки, як  свою хату. Їм були відомі на річках усі закрутки, мілини, скали і водопади,  небезпечні для плотів. Сильні і витривалі, знаходячись при кормі (опачині), відпочивали лише тоді, коли вода в ріці глибока, спокійна і текла прямо.

Хоч заготівля деревини і її сплав, – тяжка і повна небезпек робота, та була в давнину (середина ХІХ ст.) низькооплатною. Скільки б літ не працював гуцул, а не годен був із того заробітку  розжитися.

Давніше між гуцулами були  дуже добрі ловці (стрільці) і рибалки. Хоч ці промисли дещо підупали, але спосібності у гуцулів не виродилися.

Розцвітав колись і бондарський промисел,Така посудина у гуцулів солідно була роблена, а коли ще й писана, то дуже приваблювала покупців. Писали її боднарі  писаком, що робив сільський  коваль. Вони розпікали писак  у вогні  і, водячи ним по посудині, випалювали орнамент. Серед посудин були: бербениці, бакрилочки, боклаги, відра на муку, сіль і хліб, коновочки, близнюки (сільнички), черпаки, дійниці,  міртуки та інші.

Широку  і голосну славу  примножили собі гуцульські різб”ярі. Чотири Шкрібляки (батько і три сини), Дячук, Дерелюк, Тулайдан, Мегеленюк, їх та інших різьби на дереві знаходили  визнання на різних виставках і дійсно дивували тонкою і чистою роботою, незрівнянною технікою, гармонійним розставленням орнаменту та простими, але наскрізь своєрідними і оригінальними мотивами. І всі були не тільки самоуки, але й інструменти, потрібні для різьби, самі собі приладжували.

У багатьох селах були мосяжники, які виробляли із мосяжу (жовтої міді) всякі прикраси, що їх гуцули також залюбки  використовували. Техніка тих прикрас  досить примітивна, та вона належить до найстаріших, використовуваних давніми народами і сягає глибокої старовини. Гуцульські мосяжники використовували передусім металеву бляху для окрас одежі: ременя (череса), чільця, ковтків; для обкладання зброї, палиць, топорищ, люльок (піп), а металевий дріт  використовували для     виробу ретязів (ланцюжків), плетінок (плетеного дроту) до жирування, тобто до втискання в дерев’яні ложа крісів, пістолів, топорищ, кубків, барилок та інші.   Мосяжники виливали також цілі предмети з металу: бартки для топірців, ігольники, хрести, перстені, протички, чапраги та інші. Орнамент на мосяжі звичайно геометричний, а стиль предметів переважно візантійський.

Заслуговує на згадку й гуцульське ткацтво, яким займалися переважно жінки, які вміли дуже гарно фарбувати овечу вовну і козачу шерсть у червоний, малиновий, синій, жовтий і бронзовий кольори. При цьому фарби виготовляли самі, що свідчить про їх природність. Потім з вовни на ткацьких верстатах ткали гарні  ліжники, килими, фоти, катрани, окрайки та інші. Гуцульські сукна теж були гарні і тривкі. Із овечої вовни   плели светери, капчури та рукавиці.

Гуцули також займалися пасічництвом, правда, переважно заможні. Відомі їм були і лікувальні особливості багатьох рослин. В тому числі і джарапу (ялівця) та рожевого рододендрону  ("Альпійської ружі”).

Це далеко не повна  характеристика занять даровитих гуцулів на той час, що свідчить про піднесення культури цього народу на вищий рівень, ніж це було раніше.

Зносини гуцулів з іншими народами зіграли певну роль в їх розвитку. Але знайомлення  з культурою цих народів на середину ХІХ ст. принесли їм горілку і матеріальне знищення, всестороннє їх використання поневолювачами, голод і кримінал.