У гуцулів існували й оригінальні весільні звичаї. Проминаючи оті кінні запросини на весілля від хати до хати, оте плетіння вінків для князя і княгині (молодого і молодої), завжди з пістолетною стріляниною, згадаємо лише чудову мить, коли наречена в день шлюбу всідалася на коня. Убрана вона була в червонястий сардак з трьома чи чотирма рядами галунів (різних прикрас), у чорні чи жовті чоботи з кутасиками (прикрас у вигляді китиць). На плечі накидали гуглю (шерстяну накидку), а на голову – вінок з барвінку, прикрашений  позліткою і срібними монетами. У ту мить, як наречена при допомозі старшого дружби сідала верхи на коня, батьки посипали її голову пшеницею, а вінок злегка намазували медом. Тим же медом намащували молодим вуста, коли вони верталися із вінчання, а також уста весільній челяді.  Зашлюблених з коней знімали разом із сідлами, зачинався танець. То за звичай – коломийка під гру скрипки, цимбал та сопілки і спів.

Коли молода йшла до шлюбу, за нею молодий на коні віз весільний букет, який звався деревцем (молода смерічка, прикрашена барвистими стрічками, родзинками, яблуками або ягодами, а також фарбованими перами).  Наближаючись до церкви, стріляли. Музика стихала, було чути лише голос дзвоників на коні.  Він лунав якось велично і урочисто. Молоді завжди їхали до шлюбу осібно.  Іти пішком – то сором. Коли молоді після вінчання виходили із церкви, на дворі лунали два постріли. Двічі стріляли тоді, як минали хату князя, а під’їжджаючи до батьківської хати княгині, знову чулися чотири постріли. Наречне молодий проводжав до її батьків, але то лише на короткий час. Тоді, по шлюбі, княгиня мчала попереду на коні, а всі – услід за нею. Увечері того ж дня молодий  їхав до молодої. Супроводжували її його рідні й гості, попереду на коні – дружба. Шлях освітлювали смолоскипами. Дорогою було чути спів і галас, але коли наближалися до помешкання молодої, то все стихало. Повідомлена дружбою про прихід молодого, виходила княгиня з родичами, несучи перед собою хліб-сіль і мед. Тоді молоді заходили до хати, сідали за стіл. Сидячи окремо від гурту їли з одної миски і частувалися напоєм, на який хто багатий був. Гості зичили молодим щастя, обдаровували їх малою маржиною. Це звалося дарами. У час же, коли завивали молоду, гості вкидали до миски дрібні монети ; то називали повницею. Гості танцювали, а коли дари скінчалися, ціле весілля вертало до князя. Разом забирали  і посаг молодої, який був таким скромним, що про продаж княгині не було що й казати. Чи молоді зустрічалися до весілля, чи ні, то вибір залишався за родичами. Обов’язком молодого першого вечора було роззування молодої , бо та у взутті мала гроші, як правило – срібні, а у багатших – часто і дукати. Гроші ті ставали власністю князя, а хто багатший, то дарував дружбі за вірну службу.

На долах, навпаки, молода здіймала першого вечора чоботи молодому. Роздавання хусток і переміток під час весільних обрядів, – одинакове було і на низу, і в горах. За гарну фустку і білий рантух князь від молодої отримував тонку чисту сорочку. Ті передшлюбні дари вважалися священними і йшли з ними до гробу.

З цих обрядів видно, що у гуцулів княгиня мала перед шлюбом і після нього деяку перевагу перед князем.  Але в подальшому подружньому житті те становище змінювалося, хіба що б жінка була дуже вродлива чи з багатої родини. Тоді навіть чоловік знав жінку на "ви” і "будьте ласкаві” – до пізньої старості.