Господарювання гуцулів – це, передусім, утримання найрізноманітнішої  маржини, а саме: овець, рогатої худоби, коней, кіз. Вони дуже любили свою худобу, а, особливо, вівці, що давали їм бриндзу, вурду, жентицю, шкіру на кожухи, вовну, сукна і м’ясо, яке їли не тільки свіже, але й вуджене (бужене). Вуджене м’ясо називалося «бужениною» і стояло від осені аж до косовиці. В тім часі косарі з’їдали її.

Порода рогатої худоби  була давніше дуже дрібна, сірої барви. З часом вона майже зовсім вивелася, а заступила її гарна , расова порода – червоноваї або чорної барви. Биків гуцули підгодовували і здебільшого продавали. Зате  корів держали стільки,  скільки могли вигодовувати. Свіже (солодке) молоко споживали самі, зате гуслянка, переварене овече молоко, (потім скисле) бербеницями, як і бринзу, вивозили на торг та міняли на кукурудзу. Масла не робили багато, а те, що було, майже ніколи не бувало першорядної якості. Порода свиней – негарна і маршива. Бідніші держали їх виключно  на продаж, а заможніші – і для себе.

Дуже любили гуцули коні, які в них належали до окремої породи і називалися "гуцуликами” або "гуцулками”. Вони мали у собі багато арабських рис. Сі коні були невисокі, але мали груди і крижі широкі, голову малу, чоло широке, буйну гриву і хвіст. Око повне, іскристе, зір бистрий, ноги короткі,  але міцні,  копита тверді, затовчені на камінню. Сі коні були придатні, в основному, для гірського терену. Вони надзвичайно обережні, роздивлялися, куди мали йти, пробували ногою, чи камінь добре лежить і не зсунеться, коли на нього  стануть. Переходили і понад прірвами і спускалися крутими берегами, перебридали  кам’янисті, гірські річки і потоки, ходили берами (кладками). Вони носили людям усякі вантажі (терхи) на хребті, які йшли за ними пішки. І якби не "гуцулики”, то гори стояли би, мабуть, пусткою, бо нічого не можна би до них довезти. Все це свідчить про їх ужиточність. На жаль, ся порода  стоїть тепер перед вимиранням, бо нема кому як слід зайнятися піддержанням її.

Дуже примітним був випас худоби на полонинах, де паслися, як правило, вівці і рогата худоба, але не раз приймали туди  коней і навіть свиней. До кожної групи худоби були окремі пастухи і всі вони знаходилися під проводом ватага (ґазди). Надзвичайно цікаво відбувалося мішання худоби, себто обчислювання: скільки власник овець і корів мав дістати бринзі (сиру) і гуслянки. В означений час доїв кожен господар свої вівці і корови в дійницю, а ватаг при свідках перемірював молоко міртуком (міркою в 1 літр). Скільки міртуків видавав сей подій, стільки значків (зарубок) клав ватаг на роваш (патик, паличку). Число, означене на роваші, показувало число бринзянок (малих беребениць = 12 – 14 міртуків) бринзі; на кожні чотири бринзянки господар діставав ще одну бербеницю (25 міртуків) вурди. Коли доходили до згоди, то ватаг число міртуків молока   при першім надої множив датом (число бринзи, яке обіцяв господар дати від одного міртука молока, в залежності від якості паші, те число могло бути менше чи більше). Воно обчислювало в 9-10 разів більше бринзи,  ніж виказував міртук молока. Напр.: було15 міртуків молока і господар полонини згодився на 10-й дат – власник худоби одержував 150 кг. бринзи. Ось тоді і називалося число кілограмів бринзи, що мав видати ватаг.

Роваш, на якім зазначався надій, де ватаг вирізував карб і означало число. Карби виглядали так:  1=1; 11=2; 111=3; 1111=4;  /=5; Х=10;  ­! =15; ХХ=20;  /\=50; - =100; ­=150; - - =200; 1 т.д. Коли ватаг закарбовував число   міртуків, розколював роваш на половину і одну частину давав власникові овець, другу лишав собі. Потім власник худоби зголошувався із своєю половиною по бринзу. Ватаг, складаючих їх докупи, стверджував, чи годиться і видавав бринзу, а раваш кидав в присутності господаря овець в огонь…

Від корів не мірявся надій; від кожної корови давав господар полонини бербеницю (25 л.) бринзи.

Тут ще слід додати, що пастухи у полонині перебували безвихідно, а що там не можна було прати білизни, бо не було як, то її виварювали перед полонинським ходом в товщі лою або масла і потім одягали на себе. Білизна ставала зовсім темною, мало не чорною, але забезпечувала пастухів від галапасів (вушей), які не чіплялися їх тоді. Доки пастухи    на полонинах, –  доти кипіло там життя, а коли вони вибиралися звідти, замовкало все знов на цілі три чверті року. В пісні говориться  про се:

Яка ж тота полонина , весела, весела

Як до неї  вирушила худібка із села!

Полонина веселая лиш до розлучення,

А як пішла худібонька, вона засмучена.

Полонинко, верховинко, чим ти так згорділа?

Чи не тими овечками, що стільки уздріла!