Браму прикривав величезний підйомний міст, вартував її брамар, для якого було збудовано чотириаркову вежу.

Замок ділився на три частини, роз'єднані ровами, через які перекидалися менші підйомні мости. Це давало змогу обороняти самостійно будь-яку частину замка. Найсильні-шою була північна частина, найвища, а тому прозвана верхнім замком. То була справді невелика фортеця. Ниж­че був середній замок, а ще нижче — так званий долішній, що займав південну частину з брамою.

Перебудова, розпочата в 1398 році, була нібито завер­шена вже під зиму 1400 року, тобто за неповних три роки.

На подвір'ї «вишнього замка» дав Корятович видовбати в стелі 270 ліктів (85 м) глибокий, 7 ліктів (понад 2 м) широкий колодязь, так відвернув небезпеку зостатися без здорової питної води.

Природно, що цю велику будову, яка залишиться на­завжди пам'ятником незламної волі й терпеливої сили простого люду, оповито багатьма легендами, з яких не одна дійшла аж до наших днів. Уже сама замкова гора, що заблукала в низині перед Карпатами, будила подив. Бо не просто було пояснити собі, звідки тут, у низині, така гора раптом з'явилася. І люди пояснили це так, що верх при­несли з Карпат чорти, просто із замком.

Інша легенда — про замковий колодязь. Вона розпові­дає таке. Коли вирішив князь Корятович копати криницю, довго шукав потрібних людей. То була неймовірно тяжка робота — пробивати тодішніми примітивними знаряддями тверду скелю на 80 м углиб.

Спочатку сяк-так робота йшла, відтак почала перемагати людей, бо камінь був твердіший, аніж деякі знаряддя, і не можна було його подробити. Врешті дійшли до такого твердого скельного пласта, що зовсім не піддавався. Люди заявили, що далі працювати не зможуть.

Як почув таке князь, ходив якийсь час понурий, але швидко прийняв рішення. Гадаючи довести, що кожен ка­мінь можна розбити, спустився до криниці і сам узявся до роботи. Був він вельми дужий, та як не гатив важкою довбнею по дну, щоб його поглибити, камінь не ворухнув­ся. Розгніваний невдачею, Корятович не витерпів і закляв:

—   А бодай його сам чорт копав!

Тільки проговорив це, як почув за собою тихий сміх. Оглянувся. Чорт стояв поруч у колодязі, блимав очима і облесно посміхався. Давно, мабуть, чекав нагоди затягнути князя в свої тенета.

—   Що даси, пане, за той колодязь? — озвався чорт.

—     Гору з золотом, якщо буде готовий, доки півень запіє!

—     А як не даси, твоя душа мені буде! — зловісно за­вертів очима чорт.

—     Гаразд! — рік князь і квапно смикнув за мотузку, аби його витягли, бо в товаристві пекельника йому ставало лячно.

Про ту догоду нікому не сказав. Мовчав і тоді, коли раптом у підземеллі загриміло, жбухнув із неї дим і вгору полетіло брилля. Люди перелякано відбігали й хрестилися.

Так тривало з годину. Могутні замкові мури дрижали. А князь без страху походжав подвір'ям і вже тішився з тої хвилі, коли чорт завершить роботу і прийде за домов­леною нагородою.

1 от став чорт перед князем зі жбаном води в руці.

—   Все готово, пане, тут доказ! — мовив і подав жбан князеві.

Князь узяв жбан, жадібно випив холодної води і спокій­но всміхнувся.

—   Смачна, справді смачна. Заслужив ти нагороди! Ходи зі мною, дістанеш обіцяне!

І вивів чорта на гору Ловачка. Сягнув у пояс, вийняв золотий дукат, кинув на землю.

—   Тут маєш гору із золотом!

Зрозумів чорт, що його обдурили. Наїжився, аж волосся дибки йому стало, засмикав хвостом і погрозливо завертів очима.

—   То нечесна гра! Страшно помщуся тобі, пане!

Забив копитами, аж гора задудніла, і наготувався ско­чити. Та смертельна небезпека раптом відступила від кня­зя: тої миті закукурікав перший півень, і чорт пропав.

Коли вернувся Корятович до замка, було там повно ра­дості. Та й як би не радувалися, коли довершено таке велике діло.

Одна з легенд розповідає, що сталося раз у замку, коли князь Корятович був у поході. Серед ночі люди почули дивні звуки, ніби хтось лупає скелю. Стражі, що проходи­ли коло студні, тільки побожно хрестилися,— ніхто з воя­ків не зважився спуститися в колодязь.

Невдовзі студня перестала давати воду. Марно знову і знову опускався вглиб могутній кований кадуб. Витягали його завжди пустим. А підземне страховисько водночас перестало бушувати.

Люди мусили знову носити воду з рову в підзамчі. По­шепки перемовлялися, що пекельний пан прокопав хід із колодязя і ним відвів воду.

І от що сталося одного дня.

Замкова пані сиділа біля відкидного вікна в своїй кімна­ті й тужливо поглядала на далекі обрії: може, закуриться там курява, а то вже знак, що повертається її дорогий князь.

І крутнула вона подумки розкішним перснем, що був весільним подарунком її чоловіка. Сталося диво: перстень зісковзнув із її пальця, скотився підвіконням, впав на ка­мінь у дворі, відскочив, прокотився землею і зник у чор­ному отворі колодязя.

Даремно пані картала себе за необережність, даремно просила для певності перешукати все подвір'я. Перстень був утрачений без сліду.

Скликала пані всю прислугу, радилася, як перстень із колодязя добути,— бо що скаже чоловік, коли довідається.

Ніхто не знар, ч;^ :Гі горадити. І тоді згадав собі старий замковий тюремник, що в підземеллі, під замковою вежею, є засуджений до страти злочинець. Ціною прощення він згодиться спуститися до колодязя.

Пані наказала привести засудженого. Сказала йому так:

—   Коли зробиш те, чого я зажадаю, подарую тобі жит­тя. Дорогоцінний перстень, весільний дарунок мого чолові­ка, упав у колодязь. Або ти винесеш перстень і будеш вільним, або вернешся до в'язниці, звідки, як сам знаєш, одна тобі дорога — на смерть.

Хвилину в'язень вагався, однак погодився:

—   Даєш мені, вельможна пані, вибирати між життям і смертю, то я вибираю життя! Най спускають мене в колодязь, і я зроблю все, що буде в моїх силах!

Дали тоді йому вдосталь Тсти й пити, і коли він трохи набрався сили, з повним ранцем харчів і з палаючим фа­келом пустився в дорогу до незнаних глибин.

Люди постояли хвилю над колодязем та й розійшлися по своїй роботі. Лише сторожа слідкувала, коли буде ?нак тягнути кадуб.

Минув день, минув другий і третій. Очікуваного знаку зі студні не було. Люди витягнули кадуб і — диво! В ньому знову було повно води! Однак від в'язня й персня — ані сліду.

Пані давно віджаліла втрачений перстень, віджалів його й князь, що вернувся щасливо з бою. Навіть не по­гнівався!

Минали місяці, роки зливалися з роками. То вже був десятий. Коло самотньої колись пані крутилися два хлоп­чаки, і тулилося до неї рожевощоке дівчатко.

І от літнього дня, коли сонце розпекло міцні кам'яні сті­ни, з'явився перед замковою брамою блідий, виснажений чоловік. Зажадав, аби пустили його до замка, в дуже важ­ливій справі.

Заскрипіли міцні ланцюги, міст звільна ліг через широ­кий рів. Замкова челядь обступила дивного чужинця і повела до князя.

А він мовчав. Тільки в кімнаті, ставши віч-на-віч із кня­зем та княгинею, ворухнулися його бліді губи:

— Минуло з десять літ відтоді, як я спустився на дно замкового колодязя, щоб знайти і винести втрачений пер­стень. Коли кадуб спинивсь на дні, я побачив у світлі факела, що джерело, яке било сильним струменем зі скелі, не виповнює колодязь, а відтікає до чорного ходу. Там я побачив і перстень, віднесений струменем води. Довго не роздумуючи, я проник туди. Виловив перстень, сповнився радості, що так легко зберіг собі життя. Пообіцяв, що вже ніколи й нічим не прогрішуся. Та коли я вимовив ім'я боже, загриміло, зашуміло, і вхід до студні засипався. Не лиша­лося нічого, як іти ходом. Важко розповісти, що я пережив на тому довгому шляху, лише надія, що спокутую все, чим я на світі провинився, додала мені сили. І повела мене та дорога крізь пекло. А коли я вийшов на світ, я не побачив сонця, навіки для мене погас ясний день. Та відчаю не було, я хотів лише одного — повернути вам цей перстень і почути з уст пані, яка послала мене на дорогу покути, слова прощення. Мій гріх скуплений, повертаю належну вам дорогоцінність і хочу вчути ті слова!

—     Ти сам собі здобув прощення! — мовив князь, розчу­лений тою оповіддю.— Хочеш — зоставайся тут, не хо­чеш — іди з богом!

—     Дякую, князю! — мовив сліпий.— Коли дозволиш, то буду жити в твоїх лісах, в боці від людей...