Станеш на рівнині з південного боку від Мукачева, гля­неш на могутню красу Мукачівського замка, названого в народі Паланком, і не стримаєш хвилювання: таж стоїть він тут цілу тисячу літ, більше тисячі.

Понад десять століть минуло з того часу, як верховний вождь мадярів князь Алмош із сімома своїми племенами перейшов Карпати. І надумав він дати людям сорокаден­ний відпочинок, а заодно принести великому богу мадярів Годуру жертву подяки за те, що боронив їх у дорозі через гори. За старим звичаєм, то була велика жертва на вогні.

А пожертвували найкраснішого в табуні білого жеребця. І от верх, на якому стояв тоді дерев'яний слов'янський зруб, мабуть, ціле століття пустуючий і вже зруйнований від ча­су,— той верх став першим опорним пунктом, котрий мадяри тут собі укріпили. Звідси потім пішли захоплювати нові землі. Бо снили ними ще в далекій Азії, слухаючи пісні старих бардів. Бо ще й через чотири століття після Аттіли думали про ці землі як про славну його спадщину. Тут ле­жала світло-зелена рівнина, яку бачили прадіди і передали в мріях онукам. Лише зміцнити її, здобути в слов'ян, яким вона вже була справді дорогою батьківщиною.

І їх було чимало, тих, що тримали в руках Аттілову спадщину. Дужий Залан, правитель болгарський, тримав цілий схід по Дунаю на північ аж до Іполя. На заході був ще дужчий Святоплук, князь моравський, далі — бойовий Арнульф, німецький володар. А що вже казати про бага­тьох інших, менших володарів, які в міцних замках верши­ли долю свого люду. Алмош зрозумів: щоб збулася мрія про утворення нової, певної країни всіх мадярів, не можна кочувати з місця на місце, бо доведеться припинити добро­сусідське життя. Щоб перемогти володарів цих земель, треба вдатися до такої ж зброї, яку наготували вони, че­каючи його нападу за міцними валами і стінами своїх твер­динь. Бо жменька людей, яка в чистому полі була 6 зме­тена смерчем його нальоту, витримувала смерч, захищена стінами. Так було, коли проходили землі за Карпатами, так буде і тут, де не проходити доведеться, а завойовувати, скорювати. І якщо це велике діло вдасться, все одно треба мати опорний пункт, до якого завжди можна б повернути­ся,— дім, де спокійно відпочиватимуть жони, діти і всі, хто не може воювати. Так повинно бути, доки не завер­шиться велике діло завоювання втраченої Аттілової спад­щини. А тоді вже безпечними, військом прокладеними і захищеними дорогами розіллються мадяри, як повінь, по краю і залюднять його широкі простори.

Мабуть, голос давно померлих предків озвався в душі Алмоша і впевнив його: саме той верх, що з дивної витів­ки природи звівся серед широкої рівнини, є ключем до ці­лої землі, місцем, яке слід спішно укріпити і втримати за всяку ціну.

І вирішив Алмош спорудити міцний замок, який би витримав напади, що рано чи пізно, а неминуче будуть. Добре знав: до великих сутичок при переході Карпат не дійшло тільки тому, що гірські перевали не були укріплені і землі навколо них не дуже обжиті.

Скликав Алмош верховних вождів племен, виклав їм свої плани. Мав намір приступати до будівництва негайно, використавши на роботах переможених і полонених сло­в'ян,— а їх набиралося до трьох тисяч.

Відважний і швидкий перехід через Карпати Веречан-ським перевалом призвів до того, що не було й підозри про навалу. Лише поодинокі втікачі, що траплялися на до­розі завойовникам, рознесли звістку про вторгнення мадя­рів, і рознеслася вона, як пожежа на вітрі. Шукаючи при­тулку і захисту, втікачі подалися за Карпати, до Польщі, або ж звернули до Ужгорода, де з міцного замка правив краєм один із верховних вождів короля Залана старенький Лаборець. Він і був першим, хто став на прю із завойов­никами. На тривожні звістки втікачів зібрав Лаборець зо п'ятнадцять тисяч війська й рушив супроти Алмоша.

З гори Ловачка побачив він величезний мадярський та­бір. Навколо самотнього верха в низині копошилися, як комахи у мурашнику, люди. Вже виднілися підмурівки замкових стін. А розрісся той мурашник аж до тіснини за нинішніми Підгорянами.

Нападати Лаборець не зважився. Був то великий про­рахунок, бо несподіваний напад на ворога, що нічого не підозрював, міг увінчатися перемогою. Але князь вислав до Алмоша послів із запитом: «Хто йде, чого хоче, навіщо укріплює верх, і хто це дозволив?» Відповідь була стис­ла: «Ми, князь Алмош, внук Аттіли, повернулися додо­му!» На те князь Лаборець іменем свого короля Залана запропонував чужинцям здатися. У відповідь Алмош на­казав старшому синові Арпаду відібрати з війська сім ти­сяч добровольців, по тисячі з кожного племені, і вдарити на Лаборця.

Мадяри миттю були в сідлах і погнали коней через Ла-торицю, що в ті часи огинала нинішнє Росвигово, в підніж­жі Чернека, Червоної гори, Ловачки і Талиської гори.

Наче яструби, кинулися чужинці на військо Лаборцевс, що не мало ні досвіду, ні підготовки до бою на конях.

Бій тривав недовго. Розбитий ущент слов'янський князь відступив із рештками свого війська до Ужгорода і закрив­ся в його міцних стінах.

Так довідалися мадяри про Ужгород.

Напасти побоялися, але залишили в околицях міста дозорців.

Минула пора сорокаденного відпочинку, зібрався Алмош у дальшу дорогу — на Ужгород. Стежити за будівництвом доручив військовому нагляду. До кожного десятка робіт­ників було приставлено воїна.

Замок мав тоді овальну стіну, близько 3000 ліктів (за 1000 м) завдовжки, 2 лікті (близько 65 см) завтовшки і 6 ліктів (близько 2 м) заввишки. Робота йшла повільно, хоч зігнано було силу-силенну робітників. Адже люди не зна­ли з'єднувальних розчинів, і доводилось кожен камінь об­робляти так, аби з одного боку мав жолоб, а з другого — виступ. Своїм виступом камінь западав до іншого каменя, а ще для іншого він ставав жолобом. Саме так поодинокі брили з'єднувалися в мур.

У таборі під замком Алмош залишив усіх жінок, дітей, зайвих речей у дорогу також не брав. Не хотів, аби щось його сковувало.

Тільки сягнув лівого берега Ужа і вислухав дозорців, нараз почав будувати міст. Тисячі наповнених повітрям шкіряних мішків лягли на воду, на них лягли широкі клад­ки, котрими легко було переїхати на конях.

Коли до бою все було готове, доручив Алмош військо своєму синові Арпадові і наказав здобути замок.

Лаборець боронився відчайдушно, та сил забракло. Ал­мош все-таки вступив до замка.

І тоді, зваживши на свої літа, скликав старий вождь усіх вождів семи племен, подякував їм за довір'я, мужність, відданість та й попрощався з ними — зрікся вождівської та князівської влади. Наступником нарік власного сина Арпада — за мужність і мудрість, а головно за бойовий дух, проявлений у двох останніх боях.

Захоплено вітали вожді племен Арпада. За старим зви­чаєм, підняли його на щиті і показали всім воїнам — його, нового князя і верховного вождя всіх мадярів!

На честь свого свята, оголосив Арпад чотириденний відпочинок із великими торжествами. І здобутий Ужгород, перейменований на Унгвар, став із того часу осідком мадя­рів, яких, за назвою міста, західні народи почали назива­ти унгвари, гунгари, унгари, угри. Ці назви у мовах декот­рих народів збереглися досі.

Поки Ужгород переживав такі події, на березі Латори-ці виростав замок. Понад 18 ліктів (близько 6 м) висоти мав уже мур. Зверху стіну вінчав зубчатий ряд плит. Тон зубчатий вінець, принесений мадярами зі сходу, був не стільки прикрасою, скільки доцільністю. Широкі бійниці, ширші, як виступи, давали змогу стрільцеві, тоді лучнику, висунути лук чим далі і стріляти в нападників, які лізуть по стіні. Зубці ж були надійним укриттям.

Той спосіб будівництва замків,— із зубчатим вінцем,— зберігся на ціле середньовіччя, хоча з появою вогнепальної зброї бійниці стали вужчими, просто-таки перетворилися у вузькі щербини. Далі й зовсім зубчатий вінець зник або ж залишився тільки прикрасою.

Із внутрішнього боку замкової стіни по цілому овалу проходили дві, одна над одною, галереї з могутніх дерев'я­них балок. Верхня галерея була зроблена так, що оборонці могли вихилятися аж через стіну. Підлога верхньої служила за стелю нижньої, яка зсередини замка була закрита звислою стіною і утворювала власне довгий критий прохід. Бійниці нижньої галереї були прямовисні, завдовжки 2 лікті (близько 60—65 см), завширшки півтора ліктя (45—47 см) і розходилися всередину, аби стрілець мав доступ чим глибше в стіну. В тій, нижній галереї, воїни й проживали, тому вступити в бій могли безпосередньо зі свого житла.

Посеред замка лишалося просторе, без жодної споруди подвір'я. Єдиний вхід, а водночас і вихід був із південного боку. Ворота виводили на підйомний міст, який підтягува­ли на ликових канатах.

Під час будівництва загони, визначені старшим із охо­рони, виїжджали в околиці на лови, щоб забезпечити табір м'ясом. Ті загони щовечора поверталися до табору, і за кілька місяців вони достеменно вивчили місцевість на від­далі половинаденної дороги, та всю звірину навколо або ж вигубили, або ж виполошнли. Тому заїжджали далі, так да­леко, що повернутися за день уже не могли, доводилося ночувати в чужих незнайомих краях. Для малого загону охоронців то було небезпечно, тим паче після падіння Уж­города, коли слов'яни-втікачі об'єднувалися в небезпечні, сильні групи і знищували віддалені від табору мадярські загони. Особливу небезпеку становив Боржавський замок, військові сили якого за рахунок утікачів швидко зростали. Дійшло до того, що непрошені гості не могли зробити кро­ку, про який би не знали у Боржавському замку. Найбіль­ші послуги  для  своїх одноплемінників  чинили  замкові робітники. Вони встигли засвоїти угорську бесіду, а засво­ївши, підслухати багато важливих розмов. Як тільки трап­лялася найменша нагода, вони втікали і виносили з собою замкові таємниці. Нестерпно тяжка праця, справді-таки мука, призвела до того, що втікачів ставало більше й більше.

Південний край низини скоро опустів. Мусили мадярські охоронці ходити на лови у північні околиці. Однак там їж майже щодня підстерігала смерть. Бувало, вже верталися зі здобиччю, верталися обережно, готові до несподіванок, а на них нападали в горах так зненацька, що тільки усіяні ранами щасливці з порожніми руками приходили додому, в табір під замком.

Чим далі проникав Арпад із ядром війська углиб землі, тим більше відваги проявляли навколишні слов'яни. Дово­дилося посилати на лови численніші загони. Але тоді по­слабився нагляд за робітниками, і вони втікали цілими громадами, в кращому разі просто не хотіли робити.

Тим часом до Боржавського замка повернулися посли, котрі ходили в Польщу просити допомоги. Видно, їхня до­рога була не зовсім даремною. Одного дня, було то вже під зиму, зважилися воїни Боржавського замка напасти на численний охоронний загін мадярів. Це сталося в околиці Берегова. Мадяри були знищені, і боржавське військо, під­тримане слов'янами, що повернулися з Польщі, та числен­ними волохами з Марамарощини, рушило на мадярський табір під Мукачевом.

Швидким нападом та з допомогою збунтованих робіт­ників військо повстанців здобуло ще не добудований замок, розбило нечисленний загін охоронців і звільнило всіх сло­в'ян від тяжкої роботи на будівництві.

Наполовину зруйнувавши замок, повстанці забрали все награбоване й нажите добро, а табір знищили вогнем.

Мадяри, котрим удалося втекти, спинилися в Ужгороді, а там їм було звелено негайно вирушати до Ароада, що саме тримав у облозі замок Серенч.

Втікачі доповіли Арпадові, що сталося, і закінчили ніби­то свою мову стогоном, який тисячі раз чули з уст заточе­них слов'янських робітників, виснажених непосильною пра­цею: «Мука! Мука!» Нести на спині величезні брили до крутого, майже 70-метрової висоти, горба,— то була справді мука. І той мимовільний слов'янський стогін, який вояки раптом так до речі згадали, щоб висловити свій біль, дав ім'я містові. Назва Мукачево збереглася досі.

Арпад зрозумів: коли він хоче втриматися у зайнятих краях, мусить надійно захистити бодай найближчі околиці замка. Тому припинив облогу Серенча і з усім військом повернувся до мукачівського табору. Витіснивши ворога за межі майбутньої Березької жупи, проголосив зайняту зем­лю своєю маєтністю. Боржавське військо переміг і розсіяв. А тоді наказав негайно добудовувати Мукачівський замок.

Однак ударили міцні морози, довелося відкласти роботу до наступного літа.

Із полонених було створено нову армію робітників. Жи­ли вони під наглядом військового загону в зимньому табо­рі, на північ від замка. То й був початок міста, названого потім ім'ям замка. Аби воїнському загонові не доводилося виїжджати далеко на лови, аби його не послаблювати, наказав Арпад забезпечувати Мукачево харчами просто з Ужгорода.

Тоді й подумав Арпад про настійну військову потребу в запасах. У таборі мусять бути не тільки коні, а й кози, вівці, корови. Кочове життя слід залишати, хочуть або не хочуть того Арпадові люди, і звикати до життя  осілого.

Само собою, що мадяри й далі охоче виїжджали на лови, бодай у близькі ліси, де взимку було багато оленів, сарн, вепрів чи й зубрів, які заходили сюди з гір семиградських.

Так минула зима. А вже з самого початку весни розпо­чалися роботи. Тепер було так багато робітників, що замок стояв готовий уже в кінці літа,— могутній, з дерев'яним:: сторожовими вежами заввишки зо ЗО ліктів (10 м). Спов­нені радості, що завершено таку важливу будову, ще раз принесли мадяри в присутності Арпада та інших вождів «велику жертву». І от вийшло так, що за недовгий час на одному й тому ж місці двічі відбулося торжество, якого не знали тут цілі десятиліття.

Арпад проголосив замок важливою фортецею і визна­чив його військові сили. Комендантом замка став кунськнй вождь Бойта. На нього покладалося збереження в замку величезних харчових запасів,— боронити й охороняти їч мусив за всяких умов. Однак у першу чергу мав чатувати на ворога, який би проник сюди через пограничні перевали.

Була то обтяжлива служба: з року в рік втручалися в ці землі з Польщі прихильники болгарського володаря Залана, який разом із боржавським  військом  намагався здобути Мукачево. Дойнятий безперервними тривогами, Арпад рушив проти Боржавського замка, за три дні скорив його і зрівняв із землею. Полонених дав закувати і відвес­ти в ужгородське підземелля. Захищати границі від поля­ків послав нібито русинів, випущених із полону. Ті назва­ли пограничні землі Крайною, а себе — крайняками. Як погранична сторожа уграм вони добре прислужилися, а в своїх осілостях утрималися донині.

То були початки Мукачівського замка, про який наступ­ник Арпада Золтан сказав, коли знову довелося боронити його від поляків: «Якби можна підвести до замка Латори-цю, щоб воїнство мало вдосталь води, був би замок нездо­ланний повік».

Невдовзі по тому, як умер Бойта, перший Арпадів ко­мендант замка, Золтан призначив новим комендантом мо­лодого, але беручкого Шімона. Були якраз мирні часи, і новий комендант не мав нагоди відзначитися у військових подвигах. Але замок він посилив, переконавши населення околиці, що на випадок небезпеки то буде захист для всіх.

Був Шімон дуже справедливим до людей і досяг того, що люди самі зібралися на свою раду і вирішили добро­вільно, з власної волі дати замкові все потрібне, водночас визначивши, що і в якій кількості має кожне село дати.

Наступник Золтана князь Гейза, знаючи про 28 літ мудрого Шімонового правління, подарував йому замок із навколишніми селами як спадщину. У випадку, якби Ші-монів рід вимер, замок став би знову князівським.

І відтоді завівся такий порядок, що замок і прилеглі до нього маєтки за рішенням володаря, задаремне чи за пла­ту, переходили з роду в рід, і кожен новий володар нама­гався цю твердиню посилити і осучаснити. Варто згадати бодай героя Левенте, якого король Бейла III наприкінці XII ст. відзначив тим, що подарував йому замок. Левенте довершив те, про що за три століття перед ним мріяв князь Золтан. Навколо цілого замкового верха було вико­пано рів, який, власне, був каналом, наповненим віддале­ною Латорицею. Тепер вода, без якої під час облоги не можна було обійтися, протікала поряд. Але та ж вода з рову стала тепер причиною багатьох хвороб.

Добра питна вода прийшла в замок тільки через 200 літ, наприкінці XIV ст., завдяки подільському князеві Федо­рові Корятовнчу, якого нібито привів як поручителя король Людвік Великий. Аби схилити поручителя до себе, пода­рував йому король замок у Мукачеві, княжий титул, а та­кож багаті маєтки у земплинській та марамороській жупах.

За легендою, Корятович оглянув даровані маєтки, зали­шив на них своїх русинів і вернувся ще раз на свою литов­ську батьківщину, аби впорядкувати родинні справи. Од­нак та дорога стала йому фатальною. Вітовт, князь литов­ський, дочувся про багаті дари, які дістав Корятович в Уг­рах, і нібито прийняв його за шпигуна, який хоче віддати Литву в руки мадярського короля. Тому Вітовт полонив Корятовича і за двадцять літ тримав ув'язненим у Вільні. Тільки по смерті короля Людвіка Великого, на втручання нового короля Зигмунда, Корятовича звільнили й виправ­дали. Король Зигмунд на знак прихильності підтвердив подарунки Людвіка Великого, і Корятович із прибічни­ками Станіславом, Петром, Богданом, Юрою, Іваном, уряд­никами Андрієм Каффаєм і Гелелем повернувся в Угри.

Замковим капітаном був тоді Міклош Рац. Князь Коря­тович оглянув замок і не таїв того, що колись справді неприступна твердиня вже не задовольняє, її стіни для ядер, які саме були винайдені, надто слабі, а бійниці для встановлення гармат просто непридатні.

Вирішив князь перебудовувати замок у самій основі. Це тим паче було на порі після битви в Нікополі, в 1396 році, коли турецький султан Баязід розбив ущент ко­роля Зигмунда. Турки могли рушити в будь-який час на угорців.

Першим ділом Корятович добився дозволу завести «громадську жупну робочу повинність», тобто міг залуча­ти до роботи всіх громадян своєї жупи. Для цього було вироблено потрібні плани, і вже з весни 1398 року роботи розпочалися.

Довелося віддалити стіну від країв скелі, бо камінь під дією століть небезпечно кришився, особливо з північного боку, і мурам загрожував зсув.

Покришені скелі були згладжені, і від цього верх став трохи нижчим, а скельні стіни вирівнялися. Нові стіни від­ступили від країв скелі, і площа замка звузилася. Зате можна було викопати поза стінами рів, 18—ЗО ліктів (6— 10 м) глибокий і 55—73 ліктів (8—23 м) широкий. Зов­нішній берег того рову був не однаково високий, бо різну висоту мали скелі, і на найвищих точках було встановлено обертальні «стрілецькі» лавички. Горизонтально новий замок не був рівний. Аби з усіх боків можна було зосерс­дити якнайбільше бойових сил, замок зробили пилозубча-тим. Мури мали 9—17 ліктів (3—5 м) товщини, 28— 30 ліктів (9—10 м) висоти і скріплювалися знаменитим розчином із вапна та річкового піску. 6 могутніх веж зам­ка були забезпечені зручними бійницями. Замкова брама мала таку висоту, щоб можна в'їхати кіньми, і таку шири­ну, аби проїхали гармати й вози. Для піших по боках го­ловної брами було залишено менші.

Продовження легенди ПРО МУКАЧІВСЬКИЙ ЗАМОК...