Це було давно. Дуже давно. На троні сидів тоді прадід Марії-Терезії імператор Леопольд. У державі йшла війна між прихильниками Габсбургів, яких звали в народі ла-банцями, і куруцами — повстанцями проти королівської влади.

Сталося так, що в Хустському замку засіли лабанці. Комендантом фортеці  був  у  них  капітан  Таллош. Ватажок повстанців-куруців Емерик Текель вирішив вер­нути Хустський замок, це орлине гніздо, що мало велике значення у війні. Викликав до себе полковника Рославець-кого і дав наказ відібрати замок.

Облога затяглася. Військо куруців складалося з кінно­ти й піхоти, артилерії не було, хіба що кілька польових гармат, не придатних для облоги фортець. їх ядра ледве до­літали до високих мурів гордого замка, не завдаючи їм будь-яких значних пошкоджень. А в замку, на потужних бастіо­нах, стояли великі гармати, які були надійним захистом фортеці — під своїм сильним вогнем вони тримали всі під­ходи

Довго сушив собі голову Рославецький, як заволодіти замком, проте все було дарма. Замок стояв непорушно, як скеля. І тут раптом поширилася вістка, що в замку спалах­нула пошесть, навіть сам комендант Таллош захворів на якусь невідому й небезпечну недугу і лежить без помочі, а замковий фельдшер, боячись наблизитись до його ліжка, прикинувся хворим.

—   А я все-таки не боюся! — сказав Рославецький і на­казав запрягти в карету три пари коней. Поїхав.

Під'їздить до замкової брами. З ним кучер і гайдук, у якого в руці білий прапор.

Бачить начальник воротарської охорони, що під'їхая якийсь вельможний пан, не то барон, не то граф, а мож\ й князь та ще з білим прапором. Не насмілився навіть спитати і впустив підступного ворога в замок.

Опинившись у замку, Рославецький тут же попросив, щоб його повели до хворого коменданта. Його бажання було виконане, і він без найменшого страху ввійшов у кім­нату, де лежав хворий Таллош, щиро привітався з ним, сів по-дружньому на край ліжка і відверто пояснив йому, що коли почув про його хворобу, то вирішив лишити на боці будь-яку ворожнечу й неприязнь, керуючись чисто хри­стиянськими почуттями. Ось він, мовляв, прийшов, щоб висловити своє співчуття. Тим більше, додав він, що вони родичі І назвав кілька вигаданих імен, знаючи, що -хворітії не буде дошукуватися правди.

Хворий був зворушений увагою і співчуттям ворога.

—   Хай вам бог заплатить за ваш лицарський вчинок! — сказав він кволим голосом, нічого не підозрюючи.

А Рославецький докладно почав розпитувати хворого, коли він занедужав, як це сталося, що в нього болить, як почуває себе,— словом, виявив найбільшу увагу.

Хворий Таллош щиро розповів усе підступному воро­гові.

—   А хто вас лікує? — повів далі Росла вен ькнй розмову.

—     Немає коло мене нікого. Наш замковий фельдшер теж захворів.

—     У такому разі, сподіваюсь, ви не відмовите, щоб я виписав вам свого особистого лікаря з Мукачева. Дозволь­те, я напишу про це кілька слів своєму синові.

—     Най вас бог благословить! Ніколи не забуду вам ва­шого надзвичайного милосердя до мене! Сам ангел-охоро-нець послав вас сюди...

Рославецький зараз же написав листа своєму синові, щоб негайно приїхав із лікарем у Хуст.

Другого дня молодий Рославецький і лікар були вже в Хустському замку. Кожний приїхав окремо, в своїй кареті й зі своєю службою.

Лікар був відомий на цілу округу. Він оглянув хворого, прописав ліки. Подивився й інших хворих.

По ліки треба було посилати до Доброчина, бо тоді ап­текаря в Хусті ще не було.

За тиждень ліки привезли. Привіз їх теж знайомий Рос-лавецькому пан.

Виявилося, що цих ліків мало для того, щоб хворий ви­дужав. А хворі, як відомо, дуже охоче вживають нові ліки, бо їм здається, що швидше видужають.

Треба признати, що Рославецький був дуже щедрий на поради і дуже хитрий. Найкращий лікар не міг би переко­нати хворого вжити стільки ліків, як він.

Таллош покірно приймав по краплях еліксир життя, без­відмовно жував коріння омолодження, викопане ангелами і погризене хробаками, натирався мастю з гадючого сала, купався в чудодійному зіллі, ліпив на себе пластирі... Сло­вом, усе, що прописував йому лікар і радив Рославецький. Кожні ліки, виявлялося, були у родичів або приятелів пол­ковника куруців. А вони жили, звичайно, в різних місце­востях і привозили ліки самі, особисто, а передаючи лікя хворому, висловлювали побажання якнайшвидше видужати.

І комендант справді відчув, що потроху до нього вер­тається здоров'я, а з ним і холодний розум, затьмарений хворобою. Він почав про себе лічити — скільки ж у нього в замку гостює людей? Пан Рославецький, його син — це два, лікар — три, брат старший, брат молодший, сват, кум, племінник, двоюрідний брат, свояк, шуряк, а у кожного з них кучер, гайдук — це вже мало не тридцять...

Хворий аж затремтів. Поволі — й гостей буде більше, як самого війська в замку!..

Він уже з охотою встав би, йому здавалося, що він уже цілком здоровий, хіба що шлунок трохи непокоїв. Але гості нікого до нього не пускали, лікар попереджував, що рано ще вставати,— хвороба може повернутись, якщо лі­кування припинити завчасно. А це загрожує життю!

Минув ще якийсь час. Зрештою пан Таллош заявив, що він здоровий і більше не буде лікуватись. І відразу звер­нувся до Рославецького:

—     Шановний пане, мені здається, що ваших тут у зам­ку вже досить! Час би вам іти звідси!

—     І мені здається,— засміявся у відповідь Рославець­кий,— що нас у замку вже досить, і ми не збираємося іти звідси. Ми тут залишимось, а йти із замка доведеться вам, вельможний пане!..

Пан Таллош хотів слова Рославецького обернути на жарт.

—     Ви хочете сказати, що зможете вже подолати замко­ве військо? — сказав у  відповідь і  голосно розсміявся.

—     О ні, ваша милість! Ні! Цього й не треба. Адже як тільки ми когось із ваших людей посилали по ліки, всіх їх там затримували й посилали замість них наших людей. Чесних куруців. Таких, як і ми самі. З ваших людей тільки де-не-де стоїть дехто про людське око серед наших.

Так здобули куруци неприступний Хустський замок.