Сьогодні майже немає по ньому й сліду. Бо й сама назва помалу губиться в пам'яті молодших поколінь. Називався так невеликий пагорб на північний захід від Мукачева — в долині між Чернечою горою, Чернеком і Жорниною.

На початку XIII ст., коли Мукачево ще було невеликим містечком і ріка Латориця на всю широчінь нинішнього Росвигова незліченними рукавами пробивалася крізь пра­ліси у бік гори Ловачка, була долина цієї річки недоступ­ною. Особливо навесні, коли хвилі затоплювали низькі береги і вся низина перетворювалася на бездонний непро­хідний мочар, з якого примарно проступав самотній пагорб із владним замком на своїй вершині — мукачівська форте­ця. Не дивно, що саме ці мочарі за неспокійних воєнних часів були місцем рятунку від ворога.

А над краєм пролітали звістки, що до Мукачева набли­жається монгольський хан Батий. Але минув рік, і нічого не трапилось, то люди і переставали вірувати чуткам. Так було і в 1240 році. Як свідчать тодішні літописці, в кінці року вдарила така люта зима, що олені, гнані крижаним вихором, прибігли аж із лісу під Стоєм до укріпленого Мукачівського замка, зі стріх та веж якого висіли непри­родно великі бурульки, ніби то був заклятий крижаний замок.

За тріскучих морозів, десь коло різдва, спішно приска­кали до Мукачева високі королівські воєначальники, а з ними вояки, які на знак близької війни проносили по всій жупі закривавлений меч: то вони закликали знать негай­но збирати військо і стати проти ворога. І лиш тоді люди збагнули небезпеку. Жупан, який із замка давав порядок своїй жупі і не дуже зважав дотепер на погрозливі про­роцтва,— нараз переляканий жупан зібрав своїх охорон­ців, послав із ними русинських прикордонних стражників і наказав завалити Руські ворота, або, як тепер кажуть, Веречанський перевал. Було повалено цілий ліс і поробле­но такі завали, що долина ріки Латориці була зовсім закрита.

Заклик оборонятися, пронесений із кривавим мечем, не знайшов того відгуку, якого жадалося. Випещена знать, не вірячи в небезпеку, самовпевнено й без діла очікувала, що буде далі.

Так минула зима.

А напровесні приїхав до Мукачева сам імператорський правитель Діоніс. Звідти з невеликою групою вояків по­дався в околицю Сваляви і там, на підході до перевалу, задумав отаборитися й наглядати, що твориться навколо. Незабаром розвідники доповіли, що незмірний потік Батн-йових військ простує через Верб'яж на Нижні Верецькн. Не дочікуючись зустрічі з військом, імператорський посла­нець поспішно вернувся до Будина — доповісти про все королеві Бейлі.

Жменька мукачівських вояків, залишена на підході до перевалу, не могла самотужки затримати страшний натиск ворогів. Сорокатисячне військо сокирами прочистило доро­гу від завалу, що загороджував Руські ворота, і розлилися татари, як повінь, по краю. Ціла злива костяних і залізних стріл залила героїв, що стали на захист. А ті, хто якось уберігся від стріл, через кілька хвилин були дігнані списа­ми. Було це на рівнині над Свалявою, де сходяться Віча з Латорицею, дня 12 пісного місяця (квітня) року 1241.

А тоді вже, коли дорога долиною Латориці й до великої низини була зовсім вільна, татари так навально хлинули вглиб землі, що за три дні сягнули Пешта.

Коли дійшло до приходу татарів, багато мукачівців утек­ли в навколишні ліси, тоді ще дикі, зовсім не заселені людьми.

За легендою, кілька мукачівських родин, а серед них швець, ткач і кушнір зі своїми жонами, знайшли безпечне сховище на зарослому лісом пагорбі в долині, яку навесні Латориця, що виходить із берегів, та стікаючі з гір пото­ки перетворюють у бездонний непрохідний мочар. На па­горбі, з якого виднілося містечко Мукачево, викопали ями, прикрили жердям і глиною, вистелили очеретом і там зберігали принесені запаси. В страхові й турботах терп­ляче очікували, що буде діятися.

Кушнір мав стару матір, яка взяла з собою і свою улюблену сиву кішку з червоним бантиком, зав'язаним на шиї. І та пещена кішка стала причиною нещастя, яке неспо­дівано впало на втікачів.

Чоловіки час від часу покидали свої сховки і, щоб дові­датися про новини, пробиралися аж до міста. Одного дня повернувся розвідник зі звісткою: татари пробралися через перевал!..

Раз уночі пробудив усіх зі сну страшний крик. Переля­кані й водночас зацікавлені втікачі вилізли зі своїх схова­нок. З жахом побачили, що місто горить із усіх боків. Полум'я сягало так високо, що освітлювало й віддалені гори. Втікачі знову сховалися до своїх криївок і втішали самі себе, що зберегли хоч голе життя. Так ховалися кіль­ка днів.

Було то по полудню, коли почули в своїх криївках гру­бі чоловічі голоси. Виглянули обережно крізь кущі й поба­чили з жахом, що з усіх боків через мочар наступають на пагорб темнолиці татари та монголи, виклавши дорогу через багно гілками та в'язанками очерету.

Чоловіки відразу ж стали до оборони. Хоробрий швець ухопив лука, точно прицілився і вбив стрілою вождя не­безпечних нападників. Чужинці було розгубилися, а далі ще завзятіше стали кидати на мочар величезні в'язанки очерету, щоби лише вхопитися до пагорба.

Вистеленим переходом татари дісталися пагорба, штурмом узяли його, кирками й сокирами вмить перебили оборон­ців, навіть дітей, а дівчат і жінок залишили живими. Пе­решукали всі криївки і зі знайдених запасів вчинили собі гостину, на якій випорожнили всі бочки з вином, випили всю горілку, припасену втікачами.

Потім уже, в ліпший час, було з'ясовано, що зрадила втікачів сива кішка з червоним бантиком на шиї — вона бродила мочаром, а її помітили, зважили, де вона крути­ться. «Де є кішка з бантом, там мусять бути й люди»,— подумали татари й вирішили перейти мочар.

Легенда про цю сумну подію переходила з покоління в покоління, а пагорб коло Чернека, нині ледь помітний, дістав назву Кошачого замка.