Життя  гуцульського селянства за австрійський період не поліпшилося. З багатьох архівних матеріалів і тогочасних часописів "Бойківщина” і "Зоря” довідуємося про нещасну долю бідних гуцулів, яких спритно використовували підприємці і лихварі. Наведено лише кілька уривків з газет. Страхом віє, коли вчитуєшся в ці дописи: "Сумно та й щоразу сумніше в наших горах, – писала газета "Батьківщина” 16 вересня 1880 року, – де в Жаб’є 300 лихварських родин захопили третю частину селянських земель, а полонини вже майже всі  відібрані лихварями”.

Не випадково, гуцул з розпукою признався: "Так щороку  в нас діється і кінець кінцем лише лихварі багатіють, а ми щорік упадаємо, бідуємо, а навіть багато у нас вмирає з нужди й біди без всякого рятунку. Ой біда нам, гуцулам, бо лихварі все забирають. Господи, де ті часи, що мали свої полонини, стада худоби й овець, нині все то в лихварів”, – писала газета "Батьківщина” 26 жовтня 1893 року.

Щоб якось вижити, гуцул мусив іти аж у Велику Україну. "Багато також з тих гуцулів ходять на заробітки переважно весною і під час сінокосів, жнив в чужі урожайні околиці або працюють в прилеглих камеральних лісах, а в останніх роках вже подібно паломництву виїжджають навіть за границю, тобто до Росії”, – писав один із дослідників у 1871 році.

"Бідна наша Україна, коли її гуцульські діти голодують, мучаться в неволі від Бескиду і Чорногори до придніпровських степів, а всюди панує невільниче лихоліття,” – писав тоді один із кореспондентів (тут доцільно використати матеріали кінофільму "Час збирати каміння”).