Не за тридев'ять, і не за тридесять земель, а на Закар­патській Україні жив цар Володар. Добре жилося людям при ньому. Виганяли стада на пасовиська, а під горами ріс виноград, на долинах колосилося жито, пшениця, всяка пашниця. Але помер старий цар Володар, настав новий. А цей новий цар змія Веремія з Дунаю витягнув, до мука­чівських гір послав і сказав русинам кожного місяця зміє­ві в данину дванадцять немовлят давати.

Засів змій Веремій на горі Чернечій на воді латорицькій — людям на велике горе. Сім голів мав, діток з'їдав, і не рік то було, і не два, і не три, і не чотири. Вже й земля наша запустіла, старші її покидали, а молоді не підроста­ли, тільки душі дитячі вилітали, на квітки сідали і на схід сонця ридали. А там, на схід сонця, на широкому Поділлі, владарював хоробрий руський князь Федір Корятович. І долетіли до нього вісті про змія Веремія, і як той дракон дитят-немовлят поїдає. І задумався князь та й сів на коня вороного, помчав через гори, до Мукачева примчав.

Опівночі став він на Мукачівському замку. Аж гледь,— перед світанком явився йому білий дід, пальцем у бік Токаю показав і прорік:

—     Йди зі сходом сонця на рівнину, почуєш, яке горе в нашій землі руській.

Виїхав князь зі сходом сонця на рівнину і їде на коні з Мукачева до Токаю. Сонце світить, і квіти червоні від Мукачева до Токаю тріпочуть під росою. А в кожній квіт­ці дитячі душі плачуть.

—   Порятуй, князю, себе і нас від лютого змія Веремія! Доїхав князь аж до Токаю, а від Токаю до Маковиці, від Маковиці до Мукачева, і дуже дивувався, що дітей ніде немає, самі дідове та баби в кожній хаті.

—   Привезіть мені,— мовив князь,— сім бочок смоли і сім возів конопель, буду я з тим змієм боротися.

Звезли люди з усіх кінців краю до Мукачева не сім, а сім раз по сім усього, чого князь зажадав. І вийшли на Замкову гору дивитися, що то буде.

Обмотався князь коноплями, насмолився смолою, взяв довжелезного меча і щита з шестиконечним хрестом і пішов на Чернечу гору боротися зі змієм.

А змій розлігся на горі й на сонечку вигрівається, аж виблискують сім його щелеп, і тіло вилискує сімома хвос­тами, що сходяться в один, пишний та розкішний, як у пави. Та й зачув змій, що хтось іде.

—   Чую,— каже,— руським духом пахне!

—   Та як би не пахло, коли я прийшов,— відказав на те Корятович.

—     Чого тут хочеш? Битися чи миритися прийшов?

—     Де там миритися, битися з тобою, гадом проклятим!

Та й почали боротися, аж ліси зашуміли, аж земля загу­ла. Як розженеться змій Веремій, як ухопить сімома щелепами князя, то й вирве шматки смоли і жменю коно­пель. А князь як махне мечем, так голову зітне. Відтята голова скаче, кров із неї ллє, потічком тече, а змій як вогонь горить, жити хоче. До Латориці підбіг, у воду ско­чив,— може, рани йому загоїть вода цілюща.

Тим часом князь обмотався коноплями, насмолився смо­лою, де треба, і от вискакує із річки вже вигоєний змій Веремій. Розігнався на князя, а князь мечем січе й січе! Аж вітер свистить у лісі! І щоразу, як мечем князь махне, відлітає одна голова і скаче собі, й новий кривавий потічок стікає у долину.

А на самій горі дзвони дзвонять, молитви звучать. І впав народ на коліна ні живий ні мертвий.

Вже шість відрубаних голів змія Веремія скачуть, і кров ллється шістьма потічками в долину. І та низина від Му­качева до Токаю вкрилася червоними квітками, аж барвами на сонці заграли. З кожної квіточки душі дослухаються й благають:

—   Порятуй нас, князю, порятуй від лютого змія Вере­мія!

І знову вискочив змій розгарячений, а жовтий, як віск. Витекла з нього вся людська кров, тільки жовч залишнлася. Біжить змій на князя, аж полум'ям пекельним сапає. Вхопив у зуби щита з хрестом, ударив тим щитом об зем­лю, але князь по голові вдарив. Не відскочила голова, і вдруге князь махнув мечем, не відскочила, тільки жовчю залилася. Розкритою пащею змій князеву голову вхопити хоче, а князь втретє ударив мечем. Ударив,— і змій тяжко повалився, аж земля задвигтіла. І жовч із нього потекла в долину жовтим морем!

Люди на Мукачівській горі з дива сплеснули руками:

—   Слава тобі, володарю!

І спустилися з гір — той з вилами, той із сокирою, жовту потвору на шматки посікли й розметали, аби її віднесла Латориця до Дунаю, а Дунай до Чорного моря.

А на другій долині з кожної квітки вилетіла душа, ста­ла краплею крові, а та крапля перетворилася в дітей. Скільки квіток було, стільки й дітей стало, всю кров собі від змія Веремія знову вернули, тільки жовте озеро з жовчю залишилося. А навколо діти, як макові квіти, роз­цвітають,   руками   плещуть і тисячами голосів співають:

—   Слава тобі, князю, що ти переміг змія Веремія!

Подивився князь на те поле дітей, загублених серед мо­ря зміїної жовчі, й захмурився: «Хто буде діток наставля­ти, доглядати, вчити, коли в цілому краї залишилися самі дідкове та бабки».

Сів князь на коня і повернувся на своє Поділля, до свого прекрасного Кам'янця. То поїхав він за людьми.

І засурмили, забубнували рано-вранці в княжому дворі в Кам'янці-Подільському.

—   Збирайтеся! — закликав князь дружину.— Збирай­теся, хто хоче мати сад і виноград, землячку на пшеничку, збирайтеся в дорогу за гори Карпати! Візьміть із собою жінок молодих, аби малих дітей наставляли, ченців і чер­ниць, аби діток у школі грамоти вчили князеві на радість, а Русі на славу!

Тридцять три дні й ночі йшли з дружиною подільські господарі, руські сини, жінки, молодь, ченці й черниці за гори Карпати. І дав князь господарям триста сіл від Мара-мороша аж за Маковицю,— щоб своїх днтят і карпатських сиротят ростили. Черницям побудував монастир на Соро­чій горі, на лівому березі Латориці, аби дітей виховували; а ченцям побудував інший монастир — на Чернечій горі, на правому березі Латориці,— аби грамоти вчили. Побудував і церкву святого Миколая — з трьома банями, від раю краснішу,— аби там служили руські служби, аби відпусти чинили з того часу і довіку — людям на радість, а Русі на славу.

А тоді жовте море зі змія Веремія почало з-під Мукаче­ва відтікати Латорицею до Дунаю, а з Дунаю утопати в Чорному руському морі. А діти ростуть, як навесні квіти, гомінливі, як бджоли, і пісень співають, і до пісні приспі­вують:

—   Радуйся, радуйся, руська земле!

І я там був, багато їв і пив, ті пісні слухав та й приніс звідтіля як пам'ятку, а трохи, й вигадку.

• Фёдор Корятович на wikipedia.org